• Earth’s Geomagnetic Pole Reversal

  • Просто прекрасные чужие стихи


  •  

    Вперше зазнав Іван туги за родом-родиною [коли почав вситися у Богуславі], за матір'ю, за сільським товариством. Хоча то була й не бозна-яка чужина, проте хлопець страшенно нудьгував за „домою", одірваний уперше од матері й звичних обставин життя.

    Наука по духовних школах, „бурсах" того часу, досить добре відома з численних спогадів та оповіданнів: мала вона свої типові риси, якими плямою визначалася навіть на тьмяному тлі Миколаєвської науки. Образ тогочасної бурси, в нашому письменстві найкращий, дав талановитий Анатоль Свидницький, сам жертва бурсацького режиму, та ще Дмитро Яворницький, — і Богуславська бурса нічим власне од зафіксованих у літературі малюнків не одріжнялась. Був це уламок старої, схоластичної, що вже давно себе пережила, школи. Мертва латина й греччина переважали в системі тодішньої освіти; науку проваджено також мертвою для наших школярів мовою — російською; реального знання не давано ніякого, натомісць надолужувано церковною схоластикою та „обрусенієм". „Не вміли в ті часи, — згадував опісля Левицький, — говорити по-руському усі сини та дочки священиків; і ті хлопці, котрі потім вчилися зо мною в Богуславській школі, як приїхали в школу, то зовсім не вміли говорити по-руськи", як і сам автор цих рядків. „Обрусеніе", що почало свою непочесну роботу ще з кінця XVIII в., провадилось чисто формальним способом і розбивало все життя бурсака на „часть офіціяльну" і „неофіціяльну; перша була квола й вузенька, друга — потужна і як саме життя — широка. Щоб приневолити школярів говорити по-російському — завдання цілком фантастичне в обставинах містечкового побуту, де кругом панувала неподільно українська стихія — по класах позаводили, як згадує Іван Семенович у своїй автобіографії — нотатки. Це була дощечка з ремінцем, щоб надівати на шию; в дощечку вкладали журнал з рубриками: „за мужичі слова", „за лайку", „за сквернословіе". Хто провинуватився в одному з згаданих гріхів, того записували до нотатки й вішали її винуватцеві на шию. Він мусів стежити за товаришами й, піймавши кого з них на тому-ж гріху, записував до нотатки й перевішував на винного, — і так нотатка переходила з шиї на шию. Хто останній мав її в „день возмездія", яким була звичайно субота, цей справжній „dies irae" — звідси знамениті „субітки", — той брав у шкуру. Система, як бачимо, надзвичайно, блискуче педагогічна, тим то мабуть і наслідків вона не давала жадних: „обрусеніє" ані на ступінь не посовувалось, хлопці лишались звичайними сільськими хлопчаками і так врешті звикали навіть до зненависної нотатки й неминучої хлости, що в старших класах, як згадує Іван Семенович, попросту закидали її на грубу, або навіть з нотаткою на шиї чудово оповідали, замісць нудної мертвої науки, колоритних українських казок тим самим „мужичим словом", що в мудрій педагогічній системі стояли поруч „сквернословія". В сутичці між мертвою системою та живим життям, перевага рішуче була за останнім.

    Не тамували, а швидче допомагали оцій перевазі й тодішні педагогічні сили, між якими в Богуславській школі перед вів смотритель школи, що разом був й ігуменом у манастирі, єромонах Федір. Цього „сухого аскета", „злого та крикливого", що на все мав одну пораду й один лік — різку, я добре знаю не тільки з скупеньких спогадів Івана Семеновича, але й з оповіданнів мого батька, що разом з Левицьвим вчився у Богуславі. Був це дійсне „ісчадіе" старої бурси, холодний, черствий егоїст, безсердечна людина, що в дітях бачила самий об'єкт для своєї карної спритности й вигадливости. В багатій портретній галереї типів із старої педагогії він-би зайняв був почесне місце, коли-б знайшовся хто з його учнів, що спробував дати-б його портрет на цілий зріст. На жаль, сам Іван Семенович обмежився тільки натяками, а устна традиція довго не живе, і колоритна постать лишилася в затінку. Між иншим од свого батька я чув декілька цікавих штрихів з діяльности цього педагога. Швидкий на розправу взагалі, він любив з-поміж учнів вибирати собі фаворитів, і цим власне було найгірше, бо коли нопогамованими карами збуджував принаймні одсіч та протест, то в своїх улюбленцях забивав він до решти живий глузд і обертав їх у якихсь покірливих тупяць, для яких усенька будучина була скінчена вже в мурах Богуславської бурси.

    На щастя Левицького, до таких улюбленців він не належав і через те нагніт цього й инших педагогів, як і ціле бурсацьке офіціяльне життя, слизнули по йому тільки зверху й не зачепили основ його душі. Вона була вся під впливом неофіціяльного життя та наокружного побуту. І коли школа йшла своїм шляхом, то це життя йшло своїм, од школи незалежним.

    Жив Левицький на манастирській кватирі, під доглядом та піклуванням простої, хорошої й чесної молодиці Гапки Шульжихи, що доглядала школярів, як рідних дітей. По-за школою бурсаки мали досить воді, щоб позбутися важких вражіннів од досадної науки. Манастир і школа при йому стояли за містом, на високій крутій горі, над самісінькою Россю. Роскішні надросянські краєвиди для Левицького були немов протягом тих самих, що бачив він і в рідному Стеблеві, і очевидно глибоко врізалися в пам'ять хлопцеві. Богуслав з околицями стріваємо в творах Левицького чи не частіше навіть („Рибалка Панас Круть", „Кайдашева сім'я", „Старосвітські батюшки та матушки" та ин.), ніж рідний Стеблів, якого чудовий опис маємо в повісті „Микола Джеря". Враження літ, пережитих у бурсі, додали добру пайку, і може найдобірнішу, до того літературного матеріялу, який згодом обробив у своїх творах письменник. І це були життєві враження переважно. Література майже не торкалась тоді хлопця, коли не рахувати народних казок та випадком добутої й перечитаної книжки „Библіотеки для чтенія" з Апулеєвим „Золотим Ослом", — принаймні її тільки одну й згадав Іван Семенович в автобіографії. Більш, видима річ, і згадати було нічого.

    Сергій Єфремов 


  • Earth’s Geomagnetic Pole Reversal

  • Просто прекрасные чужие стихи