• Восточная Индия: штат Орисса и Варанаси, январь 2007

  • Самая полная коллекция исторической статистики России-СССР.


  • Віктор Поліщук  у своїх багаточисельних інтерв'ю українофобським засобам масової інформації неодноразово бідкався на замовчування та бойкотування його "історичних праць" українською націоналістичною діаспорою, предствляючи себе таким одиноким борцем з "монстром українського націоналізму". Тепер уважно читаючи та аналізуючи його творчість приходится констатувати: даремно його дивакуватого ігнорували - варто було виставити його фальсифікації на широкий огляд. Переконанний, зганьбившись своїми маразмами , він  тихенько  як страус запхав би свою голову в одне своє місце і взагалі зійшов з сцени боротьби з українським націоналізмом. Читаючи щоне кожний розділ його праці "Гірка правда" щораз натрапляєш на нові нахабні фальсифікації Поліщука.

    У розділі " Розділ 6 Передумови постання ОУН і її діяльність до вересня 1939 р. ", роздумуючи над українсько-польскими відносинами після поразки ЗУНР та приєднання західноукраїнських земель до 2 речі посполитої Віктор Поліщук намагається покласти відповідальність за вороженечу між двома народами на українців, звинувачуючи їх у нелояльності до відновленої польської держави , що привело до репресій українців поляками у міжвоєнний період 1919-39 років. Попередньо, ще на початку своєї книги, він ставить питання "Хто почав?" :

    Гадаю, що в цій праці дам переконливу відповідь на питання: хто, коли і чому почав на Західній Україні події, які вилились у масове вирізування поляків, беззахисного мирного населення. ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст.  25 )  ,

    наче, винуватим може виявитись саме той, хто почав першим, а хто другий відповів на дії першого, той у будь-якому випадку виявиться правим, безвідносно величини та характеру дій першого та другого. Слід сказати, рівень підходу "Хто почав?" радше годититься у випадках розбірок конфліктів між маленькими дітьми, чим у відносинах між народами та державами. Якщо хтось і почав першим, то це не дає право другому робити з першим абсолютно чи майже все що заманеться.

    Фальшуючи хід історичних подій, Віктор Поліщук використовує одні і ті ж самі джерела, факти з котрих твердять про зовсім інший розвиток історії , відмінний від версій, представлених Віктором Поліщуком у свої працях. Так, наприклад, Віктор Поліщук, намагаючись звинуватити галичан за терор, розв'язаний  проти них владою 2 речі посполитої, поширює неправдиву думку наче українці перші почали саботажні дії проти 2 речі посполитої, а вона вже після терористичних акцій українців відповіла їм дискримінацією, пацифікацією, закриттям українських шкіл, руйнуванням церкви, тощо:


    Згідно до рішення Ради Амбасадорів, Польща не мала обов'язку запроваджувати в Західній Україні територіальну чи політичну автономію. ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст.  123 )

    Пам'ятаймо: УВО постала в липні 1920 р. в Празі. Цебто в час, коли українська армія Симона Петлюри разом з польською армією під командуванням Ю. Пілсудського вели жорстокі бої проти більшовицької армії М. Тухачевського. ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст. 124 )

    УВО, як терористична організація, скерована проти польської влади, постала в час, коли Польща й не думала, не гадала про асиміляційну політику супроти українців. ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст. 124 )

    Сказавши тут про причину постання УВО-ОУН, слід сказати й таке: Причиною всіх нещасть, які випали на долю сотень тисяч поляків і українців під час II світової війни на тлі українсько-польських стосунків, було постання терористичних організацій - спершу УВО, згодом ОУН. Терористична, неспровокована діяльність УВО, спричинила переорієнтацію польської політики у відношенні до українців. Посилилося військове осаднитцтво в Західній Україні, почалися асиміляційні процеси - обмежування українського шкільництва, обмежування економічних прав (обмежування права купувати грунти з парцеляцій), обмежування сфер впливу Православної Церкви тощо. Проте, це треба виразно сказати, все це було результатом терористичної діяльності УВО-ОУН. Це УВО почала боротьбу проти польської влади. А вже потім розгорталася спіраля: арешти, пацифікація, Береза Картузька, політичні процеси тощо. Однак відповідь на запитання: Хто почав? - не залишає сумніву. Почали українці з УВО.

    А почали так, що мені й досі соромно за них. Почали з терористичних акцій.

    128

    До таких акцій належали: індивидуальний терор супроти представників окупаційної влади: саботажні нищення ворожого майна й дезорганізація комунікацій; "екси" -експропріаційні напади на державні установи, головно на поштові уряди й амбуланси [16]

    Першим голосним актом індивідуального терору УВО був (невдалий - В.П.) револьверовий атентат на начальника польської держави маршала Й. Пілсудського, що мав місце 25.11.1921 р.[17] Після нього було вбивство польського шкільного куратора Собінського. Виконавцем атентанту (вбивства, замаху) був Роман Шухевич, пізніший командир батальйону "Нахтігаль", згодом командир УПА. Саботажні акції УВО почалися влітку 1922 р. Вже в травні коло Перемишля спалено великі військові магазини, пошкоджено залізничні шляхи, телеграфну мережу. [18] 3 того самого джерела довідуємося, що влітку й восени 1922 р. проведено 2.300 підпалів фільварків, скирт збіжжя та господарських будинків польських дідичів. У жовтні того ж року чинила спустошення група в 50 бойовиків: Дня 15-го жовтня появилась у Зборівському повіті повстанська група, зложена з 50 людей. Вони, руйнуючи і палячи по дорозі фільварки польських дідичів та оселі польських колоністів, вбиваючи та проганяючи польську поліцію й жандармерію, перейшли досі повіти Зборів, Бережани, Підгайці, Бучач, Перемишляни, Борщів і Чортків. Рівночасно появилася така група в Сокальщині і перейшла до Тернопільщини, третя група виринула в Брідщині та Збаражчині. [19]

    Немає ніякого сумніву, що ті групи були організовані УВО. Коли б було інакше, то автор "Нарису історії ОУН", Петро Мірчук, сказав би про це.

    Звернімо увагу на таке: Описані події відбувалися 1922 року, в час, коли переможці в І світовій війні Великобританія, Франція зокрема, вислуховували аргументи екзильного уряду ЗУНР про потребу надати Західній Україні автономію. [20] І в той час УВО бешкетує. Можна б за таких умов поставити запитання: Хто, який уряд толерував би такий стан у державі? А пацифікація, про яку говоритиму в іншому місці, мала місце аж 1930 p.! ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст.   128   -  129 )

    Я абсолютно переконаний в тому, що на рішення Ради Амбасадорів передати Польщі без якихось окремих умов Західну Україну, мала вплив терористична діяльність УВО. ( Віктор Поліщук Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА ст. 130 )

    При такому  висвітленні розвитку історичних подїй він досить інтенсивно покликається на факти з книг історика ОУН-УПА Петра Мірчука. Але Петро Мірчук якраз вказує  на обов'язок поляків забезпечити українцям рівні з поляками права, функціонування української мови, розвиток українського шкільництва,  місцевого самоврядування і на випадки терору з боку польської влади та ущемлення  прав західних українців польською владою відразу після окупації польщею земель ЗУНРу,  про що дивовижним чином "забув" Віктор Поліщук у час розмірковування на тему "Хто почав":

     

    Хоч Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі за Польщею щойно в 1923 р., то поляки запровадили на цих землях, а зокрема в Галичині, нечуваний поліційний терор вже від першого дня окупації, уважаючи Галичину інтеґральною частиною „Речіпосполитої Польської”. Версальський договір, що його підписала Польща з державами Антанти, забезпечував українцям у Галичині права національної меншини: рівність перед правом, свободу української мови в публічному житті, власне шкільництво, самоврядування тощо. Під умовою пошанування тих прав Рада амбасадорів прийняла своє вищезгадане рішення. Польський уряд, хоч і зобов'язався шанувати ту умову, проте на ділі знехтував її цілковито уже від першої хвилини.

    По всій Галичині прокотилася хвиля військового, а вслід за цим поліційного терору. Згідно зі звітом міжнароднього Червоного Хреста, лише восени 1919 р. число українців, заарештованих та засланих до таборів полонених, перевищило 100.000, в цьому понад 1.000 українських греко-католицьких священиків. У казематах Модліна, Берестя, Стщалкова, Варшави, як теж; у концтаборах Домбе, Вадовиці, Перемишль, Пикуличі й ін. – навмисно морено ув'язнених українців голодом та важко побивано, внаслідок чого тисячі українців загинули, а тисячі залишилися каліками. За апробатою уряду, польські поліційні та військові частини проводили по селах грабежі, безправно реквірували в українського населення майно, знущалися над населенням, побиваючи людей нагайками та шомполами, ґвалтуючи жінок та дівчат. Багато українських патріотів розстріляно без усякого суду, проти колишніх українських вояків проваджено політичні процеси. І так, наприклад, без суду розстріляли поляки десятьох українських священиків: оо. Остапа Нижанківського, Заторського, Лопатинського, Захарію Підляшецького, Галібея, Сухаровського та ін.3

    В березні 1920 р. поляки запровадили назву „Малопольска Всходня”, заборонивши вживати назви Західня Україна й українці та запровадивши замість того окреслення „русіні”, „рускі” та „русінські”. Українську мову усунено з урядових установ. Галицький Крайовий Сойм та Крайовий Виділ скасовано, так само, як і самоврядні повітові ради, передаючи компетенції польським старостам. Більшість громадських рад розв'язано й замість них настановлено польських комісарів.

    Варварську нагінку повели польські окупанти теж; проти українського шкільництва. Рішенням ректорату єдиного на західноукраїнських землях університету у Львові з 16.8.1919 р. дозволено студіювати в ньому тільки польським громадянам і тим, хто відбув службу в польській армії. Таку саму постанову проведено й на львівській політехніці. Метою цих постанов було виключити від студій українську молодь, а тих, хто мав би надію таки дістатись на студії, заставити прийняти польське громадянство та зголоситися до служби в польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Шевченка відкрити приватні університетські курси польська влада відкинула й рішуче заборонила влаштовувати такі курси. Водночас, для заспокоєння міжнародньої публічної опінії, пущено в закордонній пресі повідомлення про те, що варшавський уряд нібито підготовляє відкриття українського університету у Львові. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існувала за Австрії, тепер скасовано, а замість неї створено „Кураторію львівської шкільної округи”, підпорядковану варшавському міністерству освіти. Дозвіл розпочати навчання дано тільки польським гімназіям, а до народнього шкільництва впроваджено скрізь примусове навчання польської мови.

    Всіх українських урядовців, що працювали за Австрії та ЗУНР, позбавлено праці, якщо вони відмовилися скласти присягу на вірність польській державі. В листопаді 1921 р. проведено державний перепис населення Галичини, як частини польської держави, в листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму, а в грудні 1922 – перший примусовий набір до польського війська. ( ПЕТРО МІРЧУК НАРИС ІСТОРІЇ ОУН  І ЧАСТИНА: ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН    Відносини на західньоукраїнських землях  або тут )

    Єдину важливу деталь, яку Мірчук чомусь не вказав , так це обов'язок 2 речі посполитої, взятий перед країнами Антанти, надати українцям Галичини, крім культурної, ще політичну автономію. З виконанням таких умов Рада Амбасадорів погодилась на включення західноукраїнських земель у склад 2 речі посполитої. Більше докладніше про це говорилося тут.

    Наскільки Віктор Поліщук довіряє Петру Мірчуку свідчить те, що він аж девяносто шість (!) разів у тексті "Гіркої правди" звертається до  праці історика ОУН-УПА Петра Марчука, використовуючи її у якості джерела фактажу історії ОУН-УПА. При цьому у понад двадцяти трьох випадках  безпосередньо згадуючи  Петра Мірчука, Віктор Поліщук всього-навсього три рази піддає сумніву та негативно оцінює праці цього українського історика:   1 ,   2  ,  3

    Отже, виходячи з того, як В.П. інтенсивно використовує праці П. Мірчука у якості джерела фактажу, слід вважати, що Поліщук, пропри власні негативні оцінки П. Мірчука, як історика, сам аж занадто довіряє його працям. Інакше, йому треба було б, було взагалі не посилатися на праці П. Мірчука, а використовувати твори якогось іншого історика, до котрого В. Поліщук не має жодних претензій.

    Петро Мірчук не єдиний автор, котрий розповідає про антиукраїнску компанію, почату поляками під час та відразу після окупації ними земель ЗУНРу . Наприклад,  книга з назвою " Історія українсько - польських конфліктів " авторства   Миколи Савіцького    на 59 - 62, 65 - 67 сторінках ( 596061 , 62 , . . . , 6566 67 ) розповідає про репресії польської влади проти українців відразу під час та після закінчення українсько-польської війни 1918 - 19 років, тобто до початку виникнення УВО. Отже вкотрий раз у своїй книзі Віктор Поліщук нахабно та відверто дурить читача, спотворюючи та перекручуючи перебіг історичних подій на користь польської сторони.






  • Восточная Индия: штат Орисса и Варанаси, январь 2007

  • Самая полная коллекция исторической статистики России-СССР.